воскресенье, 16 октября 2016 г.

Трансфертне ціноутворення



Податковою службою України, із залученням заінтересованих осіб та великих міжнародних компаній, було підготовлено проект змін до Податкового кодексу України щодо встановлення правил трансфертного ціноутворення. Проект було подано до Верховної ради України, однак внаслідок необхідності доопрацювання 12 грудня 2012 року його було відкликано. Долею цього законопроекту опікувалось новостворене міністерство доходів і зборів та 12 березня 2013 року за ініціативи Кабінету міністрів України законопроект повторно внесено на розгляд Верховної Ради (законопроект № 2515). 


Значимість нормативного регулювання трансфертного ціноутворення підкреслюється і за межами України – зокрема, представники МВФ під час останньої місії в Україні відзначили пріоритетність прийняття зазначеного законопроекту.


Згідно змін до Податкового кодексу, встановлюється, що трансфертне ціноутворення – це система визначення ціни продажу (реалізації) товарів та/або результатів робіт (послуг) в операціях, які відповідають певним ознакам, встановленим у ст. 39 Податкового кодексу. Такі ціни визначаються з метою контролю за повнотою нарахування та сплати до бюджету податку на прибуток та податку на додану вартість.


Під контроль трансфертного ціноутворення підпадають операції між пов’язаними особами (визначення у ст. 14.1.159. ПК істотно не змінюється) та операції з нерезидентом, який зареєстрований у території, де ставка корпоративного податку або його аналогу на 5 та більше пунктів є нижчою в порівнянні з діючою ставкою податку на прибуток в Україні. При цьому операції, визнаються контрольованими за умови, якщо загальний обсяг операцій платника податків з кожним контрагентом дорівнює або перевищує п’ятдесят мільйонів гривень (без урахування податку на додану вартість) за відповідний календарний рік.


Останнім часом при опрацюванні цього законопроекту все частіше з’являється інформація про необхідність зменшення планки контролю нижче 50 мільйонів гривень. За статистичними даними за 2012 рік, у основних експортних сферах української економіки (металургія та сільське господарство) кількість операцій, що могли б підпадати під контроль згідно запропонованого законопроекту, становить 131 та 72 відповідно. Проте у грошовому виразі ці операції складають значно меншу частину експорту, що здійснюється через посередників. Отже, зменшення контрольної суми операцій, за яких вони визнаються контрольованими має збільшити ефективність цього закону та його реальну позитивну дію.


З метою визначення комерційних, фінансових та інших умов контрольованої операції, її співставляють з аналогічною операцією що здійснюється з непов’язаною особою. При цьому враховується значна кількість факторів, таких як виробничий процес, комплекс послуг з налагодження та обслуговування поставленої продукції, транспортування, здійснення інформаційного, бухгалтерського, юридичного обслуговування, ризики зміни ринкової ціни, навчання персоналу замовника, здійснення контролю якості поставленої продукції та інше.


Для визначення ціни у контрольованих операціях пропонується застосовувати такі методи: порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу), ціни перепродажу, "витрати плюс", чистого прибутку, розподілення прибутку. Платник податку самостійно визначає метод, який застосовується для визначення ціни. Дозволяється поєднання та одночасне використання декількох методів. Однак, в разі можливості визначення ціни за аналогією продажу, перевага надається саме цьому методу.


Відповідно до зазначених методів визначається ринковий діапазон цін для аналізованої операції або певного виду операцій. Якщо ціна в контрольованій операції знаходиться в межах ринкового діапазону цін для цілей оподаткування визнається, що така ціна відповідає звичайній ціні. Якщо ціна в контрольованій операції є меншою, ніж мінімальне значення ринкового діапазону цін для цілей оподаткування приймається ціна, яка відповідає мінімальному значенню ринкового діапазону цін. Якщо ціна в контрольованій операції перевищує максимальне значення ринкового діапазону цін для цілей оподаткування приймається ціна, яка відповідає максимальному значенню ринкового діапазону цін.


У випадку неспівпадіння ціни контракту та ринкового діапазону цін коригування податкових зобов’язань може бути проведено платником податку самостійно, або здійснене податковою службою, про що надсилається відповідне податкове повідомлення-рішення.


Платники податків, які здійснюють контрольовані операції, зобов’язані до першого травня року, наступного за звітним, подати до податкової служби звітність щодо здійсненних операцій. Вказана звітність включає в себе багато різноманітних характеристик, її форма має бути затверджена центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної фінансової політики.


Податкова перевірка операцій, що підпадають під контроль трансфертного ціноутворення, здійснюється в особливому порядку (окремо від планової перевірки платника податків) та її строк не може перевищувати шість місяців.

Слід відзначити можливість встановлення узгоджених цін між платником податків та податковою службою для операцій, що підпадають під контроль трансфертного ціноутворення. Узгодження оформлюється протоколом. Порядок узгодження цін має бути розроблений та затверджений Кабінетом міністрів України.


Запровадження додаткової звітності обов’язково потребуватиме додаткових трудових та інших ресурсів платника податків для її належного ведення та оформлення. Для статистичного та аналітичного опрацювання отриманої інформації, органам податкової служби також знадобляться окремі аналітичні та контрольні підрозділи. Сподіваємось, що сукупні витрати на адміністрування системи трансфертного ціноутворення будуть меншими за позитивний результат на користь економіки України.

(c) Валерій Олефір

четверг, 7 февраля 2013 г.

Бюро кредитных историй - изменения в законодательстве Украины


Далее - языком оригинала (украинский)

01 жовтня 2012 року Верховна Рада України прийняла в першому читанні закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення діяльності бюро кредитних історій» (законопроект № 10292).
Цей Закон вносить зміни та доповнення до законів «Про організацію формування та обігу кредитних історій» та «Про державну податкову службу України».



Законом запроваджується єдиний державний реєстр кредитних історій, порядок його ведення та необхідність надання від бюро кредитних історій до такого реєстру інформації про реєстрацію нових кредитних історій та внесення змін до існуючих кредитних історій. Також, на органи державної податкової служби покладається обов’язок надавати інформацію з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків іншим органам державної влади, органам фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування та бюро кредитних історій відповідно до Закону України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» в електронному вигляді у режимі реального часу.

Слід відзначити, що Законом встановлюється можливість надання кредитному бюро інформації з Державного реєстру фізичних собі - платників податків як на підставі порядку, розробленого Кабінетом Міністрів України, так і на підставі договору між бюро кредитних історій та Держателем відповідного реєстру.
Щодо першого варіанту - на сьогоднішній день такий порядок Кабінетом міністрів не розроблений. Щодо надання інформації відповідно до укладених договорів, то в кожному випадку можуть встановлюватись індивідуальні умови взаємодії між бюро кредитних історій та Держателем відповідного реєстру, тому вірогідна ситуація, коли різні бюро кредитних історій будуть отримувати різний обсяг інформації. Враховуючи той факт, що інформація за договором буде надаватись на оплатній основі, можливі корупційні зловживання при укладенні та виконанні такого договору.
Законом створюється Державний реєстр кредитних історій - єдина державна інформаційна система, яка забезпечує збір, накопичення та обробку відомостей про наявність кредитної історії конкретного суб’єкта у бюро. За задумами автору законопроекту створення єдиного реєстру кредитних історій дозволить більш повно та детально аналізувати фінансовий стан позичальника та зменшити можливість щодо шахрайства з фінансовими ресурсами.

Однак бажаємо наголосити на певні моменти, що автором Закону свідомо або випадково залишені поза увагою.
1.     У пояснювальній записці до законопроекту вказується, що він не потребує додаткових витрат з бюджету. Водночас для функціонування Державного реєстру кредитних історій потрібне створення матеріальної бази та програмного комплексу, а для його ведення потрібні додаткові витрати робочого часу. А отже для його створення буде необхідним виділення додаткових коштів та перерозподіл обов’язків працівників.
2.     Державний реєстр кредитних історій має бути створений при національній комісії з регулювання ринків фінансових послуг — уповноваженої особи згідно Закону України «Про організацію формування та обігу кредитних історій». Однак найбільшу зацікавленість у такому реєстрі мають банківські установи, оскільки саме ними сформовано основну частку кредитних відносин в Україні.
Тому більш доцільним виглядає адміністрування державного реєстру кредитних історій Національним банком України. На цю обставину наголошує і Український кредитно-банківській союз у інформаційному зверненні щодо законопроекту № 10292.
3.     Внесені Законом зміни визначають державні та інші реєстри та бази даних як джерела формування кредитних історій. Бюро кредитних історій має право направляти запити та отримувати інформацію від держателів, адміністраторів таких реєстрів та баз даних. Проте в Законі відсутні посилання на обов’язок держателів, адміністраторів надавати інформацію, що є колізією законодавства.
Саме її автор законопроекту 10292 має на меті виправити, встановивши для Державної податкової служби обов’язок надавати інформацію про фізичних осіб, зокрема про доходи за останні чотири квартали.
Проте автор залишив поза увагою інші бази даних та реєстри, що можуть використовуватись для визначення фінансового стану та надходжень на користь суб’єкта кредитної історії (наприклад, спадковий реєстр, що міститиме інформацію про спадщину на користь суб’єкта кредитної історії). Отже, колізія законодавства щодо отримання інформації з інших реєстрів та баз даних залишиться.
4.     Результатом запровадження аналізованого Закону має стати створення єдиного Державного реєстру кредитних історій, який отримуватиме від кожного бюро кредитних історій інформацію про створення нової кредитної історії або внесення змін до вже сформованої. Обов’язок щодо формування кредитної історії покладено на бюро.
При цьому, інформація з Реєстру надається користувачам та суб’єктам кредитної історії на безоплатній основі у порядку, встановленому уповноваженим органом.
Бюро кредитних історій - це юридична особа, виключною діяльністю якої є збір, зберігання, використання інформації, яка складає кредитну історію. Діяльність бюро кредитних історій регулюється Господарським кодексом України та має на меті отримання прибутку, отримання інформації з бюро кредитних історій для користувачів є оплатним.
Тому може скластись ситуація, коли збирати та обробляти інформацію будуть бюро кредитних історій, а отримати інформацію про суб’єкта кредитної історії користувач (банківська установа, тощо) зможе безоплатно у державному реєстрі. Оскільки на адміністратора державного реєстру не покладено обов’язок самостійно збирати інформацію, з плином часу це може призвести до зникнення бюро кредитних історій як господарських утворень (їх діяльність стане збитковою) або до зміни порядку взаємодії між єдиним державним реєстром кредитних історій, бюро та користувачами.

В будь-якому випадку утворення централізованого державного реєстру є корисним як для користувачів (фінансових установ) так і для суб’єктів (юридичні, фізичні особи - позичальники). Для користувачів це є вигідним, оскільки достатньо звернення до одного органу для отримання всієї інформації, що надає можливість оцінити платоспроможність позичальника. Для суб’єктів створення такого реєстру надає можливість звернутись до адміністратора такого реєстру та отримати інформацію про те, де розміщена кредитна історія (історії) такого суб’єкта та яку інформацію містить. На сьогодні отримати таку інформацію для позичальника досить складно.

(с) Олефир Валерий
Опубликовано - Закон и Бизнес № 41 (2012)

вторник, 29 января 2013 г.


Щодо змін у регулюванні платіжних систем


Ниже рассмотрены основные изменения, которые были внесены 18.09.2012 в закон Украины "О платежных системах и переводе средств"

Далее - языком оригинала (украинский)


18.09.2012 року Верховною радою України прийнято закон № 5284 щодо внесення змін до законодавства з приводу функціонування платіжних систем та розвитку безготівкових розрахунків (зміни до закону України «Про платіжні системи та переказ коштів»).
Вказаний закон, як зазначається у пояснювальній записці авторів, спрямований на посилення, захист платіжних систем українського походження та визначення правил регулювання діяльності платіжних систем (в тому числі міжнародних) на території України. Окремо метою вказано захист прав та інтересів користувачів послуг платіжних систем.
Однак необхідно більш детально звернути увагу на норми, що їх затверджено на рівні закону за сприянням Національного банку (адже саме НБУ є ініціатором законопроекту № 10656 – Закону № 5284).

Платежные системы в Украине


Перш за все зміни торкнуться банків та інших учасників платіжних систем. Учасником платіжної системи визнається юридична особа, що на підставі договору з платіжною організацією платіжної системи надає послуги користувачам платіжної системи щодо проведення переказу за допомогою цієї системи та відповідно до законодавства України має право надавати такі послуги.
Запроваджується Реєстр платіжних систем, який веде НБУ. Всі учасники та оператори платіжних систем можуть здійснювати діяльність в Україні тільки після їх реєстрації шляхом внесення відомостей про них до Реєстру. При цьому, у платіжної системи маю бути розроблені правила, які узгоджуються з НБУ. Для міжнародних платіжних систем узгоджуються умови та порядок діяльності такої системи в Україні.
По-друге, Законом прямо передбачається можливість створення НБУ власних систем електронних платежів. При цьому, Національний банк самостійно визначає правила та порядок діяльності таких систем. НБУ виступає платіжною організацією та розрахунковим банком у такій системі електронних платежів. Для здійснення розрахунків учасники такої системи мають відкривати рахунки в НБУ.
Додатково, у законопроекті міститься істотна кількість норм, які не визначають чітке правове регулювання, а надають Національному банку повноваження встановлювати ті чи інші правила діяльності платіжних систем самостійно.
Таким чином, у НБУ істотно розширюється можливість впливу на платіжні системи (аж до припинення діяльності шляхом неузгодження правил платіжної системи) та одночасно можливість самостійно створювати та визначати межі діяльності власної системи електронних платежів.
В разі відсутності з боку НБУ зловживання можливістю впливу, такі зміни надають додатковий захист та підтримку платіжним системам, що походять з України. На необхідність чіткої регламентації компетенції НБУ наголошує і Український Кредитно-Банківський Союз, вказуючи на необхідність її визначення у Законі України «Про платіжні системи та переказ коштів».

Певні зміни спрямовані на захист користувачів електронних платіжних засобів (платіжна картка, тощо). Користувачами можуть бути юридичні або фізичні особи. Банк перед укладанням договору щодо порядку та умов використання електронного платіжного засобу зобов’язаний ознайомити користувача з умовами договору, тарифами, правилами користування платіжних засобом. Інформація має бути викладена в доступній формі та надана користувачу на його вимогу у письмовій або електронній формі.
В разі внесення банком змін до тарифів або правил користування електронним платіжним засобом, банк має направити користувачу не менш ніж за 30 днів персоніфіковане повідомлення про такі зміни та повідомити про можливість розірвати договір в разі неприйняття таких змін, без додаткових штрафних санкцій.
При ініціюванні операції через банківський автомат, користувача має бути повідомлено про розмір комісії за операцію та надано можливість припинити вже розпочату платіжну операцію.
Окремо слід звернути увагу на визначення та правила обігу електронних грошей. Випуск електронних грошей має погоджуватись з НБУ, а порядок їх обігу визначається нормативно-правовими актами Національного банку. Слід визнати, що сфера електронних грошей останнім часом бурхливо розвивається і бажання врегулювати цю діяльність є цілком зрозумілим. Однак викликає занепокоєння можливість істотного обмеження НБУ цієї сфери, що призведе до відставання України у запровадження новітніх електронних систем і обмеженню українських споживачів у можливості розрахуватись сучасними зручними способами.
В той же час позитивним слід визнати зазначення можливості внесення готівкових коштів за допомогою платіжних пристроїв для подальшого перерахування та віднесення таких дій до одного з способів ініціювання переказів.
В цілому, забезпеченню та захисту прав споживачів послуг в сфері розрахунків приділено істотну увагу. Банки зобов’язано надавати клієнту квитанцію/чек щодо кожної операції, який має містити інформацію згідно нормативних документів НБУ. Закон України «Про захист прав споживачів» доповнено гарантіями споживача на вільний вибір якісних послуг в сфері розрахунків у платіжних системах.
Доповнення ст. 42.2. Закону передбачає право НБУ встановлювати обмеження щодо обсягів операцій в готівковій/безготівковій формі. Бажання НБУ контролювати грошові потоки в країні все більше реалізується у законодавстві. В майбутньому вірогідна заборона на здійснення операцій з готівковою валютою більше певної, визначеної НБУ, суми.

Аналізований Закон відображає еволюційний розвиток платіжних систем в України. Питання щодо готовності учасників та користувачів платіжних систем підтримувати високі стандарти взаємодії, та щодо готовності Національного банку уникати занадто активного втручання в цю сферу та не зловживати наданими Законом привілеями, залишається відкритим. 

(с) Олефир Валерий
Опубликовано - Закон и Бизнес № 38 (2012)

воскресенье, 30 декабря 2012 г.

Институты совместного инвестирования


Новації закону «Про інститути спільного інвестування»
05 липня 2012 року Верховною Радою України прийнято закон «Про інститути спільного інвестування» № 5080 (далі - Закон). Зазначений Закон покликаний замінити з 01 січня 2014 року діючий нині Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)».
Викладені в Законі норми продовжують закладені в Україні принципи діяльності інститутів спільного інвестування (далі - ІСІ). Необхідно підкреслити, що історія розвитку ІСІ в Україні налічує близько 10 років, проте за цей не досить тривалий проміжок часу ІСІ пройшли в своєму розвитку від утворення перших фондів до загального визнання фізичними та юридичними особами та використання як потужної альтернативи інвестування грошових коштів.
Діяльність ІСІ в Україні контролюється Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку (далі - Комісія). Внесені Законом новели слід розглядати як закономірний результат розвитку ІСІ в Україні. Перш за все, слід звернути увагу на визначення, що з'явились в Законі.
Встановлюється, що акції корпоративного інвестиційного фонду - це цінні папери, емітентом яких є корпоративний фонд та які посвідчують майнові права власника - учасника фонду (право на отримання дивідендів - для закритого корпоративного фонду; право на управління фондом, та ін.) та немайнові права, передбачені Законом. Значимість цього виду цінних паперів підтверджується внесення окремої відповідної статті 6-1 до Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок».
Окремо слід відзначити відмову законодавця від використання документарної форми цінних паперів. Згідно статті 51 Закону акції корпоративного фонду та інвестиційні сертифікати існують виключно в бездокументарній формі. Запровадження такого правила зменшує витрати на випуск цінних паперів та зменшує ризики інвесторів, пов'язані із можливістю втрати цінних паперів.
З'явився порядок та визначення конвертації цінних паперів: це обмін цінних паперів одного випуску на пінні папери іншого випуску цього ж емітента. В разі прийняття рішення про конвертацію емітент зобов'язаний викупити цінні папери, що конвертуються, у власників, які не згодні з рішенням про проведення конвертації. Викуп цінних паперів здійснюється за ринковою вартістю, але не нижче номінальної вартості.
Загальна вартість цінних паперів ІСІ, які внаслідок конвертації набуваються інвестором, не може бути меншою загальної вартості цінних паперів ІСІ, які внаслідок конвертації вилучаються з обігу. У разі необхідності інвестор ІСІ здійснює доплату в сумі різниці між загальною вартістю цінних паперів, що набуваються, та загальною вартістю цінних паперів, що вилучаються з обігу.
Оскільки правила щодо конвертації цінних паперів також вносяться окремою статтею 5-2 до Закону «Про цінні папери та фондовий ринок», то інститут конвертації зможуть використовувати не тільки ІСІ, а й емітенти інших цінних паперів.
Отже, як бачимо, прийнятий Закон охоплює не тільки правове регулювання ІСІ, а й інші сфери, зокрема, обіг цінних паперів.
Типи ІСІ залишились незмінні: вони можуть бути відкритого, інтервального або закритого типу. Проте перелік видів ІСІ розширено. Окрім визначених раніше та існуючих зараз ІСІ диверсифікованого та недиверсифікованого виду, вони зможуть бути спеціалізованого або кваліфікаційного виду.
ІСІ вважається спеціалізованим, якщо він інвестує виключно у визначені цим Законом активи. До спеціалізованих ІСІ належать фонди таких класів: грошового ринку, державних цінних паперів, облігацій, акцій, банківських металів, індексні фонди. Вимоги до структури активів кожного з спеціалізованих інвестиційних фондів встановлюються ст. 48 Закону.
ІСІ вважається кваліфікаційним, якщо він інвестує активи виключно в один и кваліфікаційних класів активів та кошти, а також не мас будь-яких вимог до структури активів. До кваліфікаційних належать такі класи активів: об’єднаний клас цінних паперів, клас нерухомості, клас рентних активів, клас кредитних активів, клас біржових товарних активів, інші активи, які Комісія може вводити та відносити до кваліфікаційних.
Відкритими 1СІ можуть бути тільки диверсифіковані ІСІ та спеціалізовані ІСІ. Інтервальними ІСІ можуть бути тільки диверсифіковані ІСІ, спеціалізовані ІСІ та кваліфікаційні ІСІ.
Вперше законодавцем визначено, що біржовими ІСІ можуть бути відкриті спеціалізовані інвестиційні фонди (індексні фонди та фонди банківських металів). Проспектом емісії біржового ІСІ передбачається, що:
1.           Цінні папери підлягають обов'язковому обігу на фондовій біржі, визначеній проспектом емісії;
2.           Придбання цінних паперів під час їх первинного розміщення чи продаж емітентом раніше викуплених цінних паперів або пред’явлення до викупу цінних паперів такого інституту здійснюється учасниками такого інституту чи інвесторами через андеррайтера таких цінних паперів або андеррайтером за власний рахунок чи за рахунок його клієнтів;
3.           Андеррайтер цінних паперів такого ІСІ зобов'язаний підтримувати котирування (ціни попиту та пропозиції) таких цінних паперів на визначеній проспектом емісії фондовій біржі;
4.           Оплата цінних паперів такого інституту під час їх продажу або викупу емітентом може здійснюватися у відповідній пропорції активами, визначеними інвестиційною декларацією зазначеного інституту.
Заборонено змінювати тип та вид ІСІ, клас спеціалізованого або кваліфікаційного ІСІ та належність ІСІ до біржових або венчурних. Водночас, згідно п. 5 Перехідних положень Закону, компанії з управління активами пайових інвестиційних фондів відкритого та інтервального типу, корпоративні інвестиційні фонди відкритого та інтервального типу мають право змінити вид ІСІ з диверсифікованого на спеціалізований протягом одного року з дня набрання чинності Законом у порядку, встановленому Комісією.
Однією з ключових ідей Закону є встановлення особливого порядку діяльності ІСІ. Згідно ст. З Закону законодавство про акціонерні товариства не застосовується до регулювання діяльності корпоративних фондів. Схожу норму буде доповнено до ст. 1 Закону України «Про акціонерні товариства», згідно якої дія вказаного закону не поширюється на акціонерні товариства, які створені, діють та припиняються відповідно до законодавства про інститути спільного інвестування.
ІСІ діють у формі корпоративного фонду або пайового фонду. Пайовий фонд не є юридичною особою. Отже, з 01.01.2014 р. корпоративні фонди зможуть бути створені та провадити діяльність тільки відповідно до Закону без урахування законодавства України про акціонерні товариства.
Корпоративний фонд - це юридична особа, яка провадить виключно діяльність із спільного інвестування. Згідно з Законом, корпоративний фонд створюється у формі акціонерного товариства (як публічного, так і приватного), на відміну від діючого законодавства, яке не зазнало змін у зв’язку з прийняттям Закону України «Про акціонерні товариства» та встановлює можливість створення корпоративного фонду виключно в формі відкритого акціонерного товариства.
Можливість створення корпоративного фонду у формі приватного акціонерного товариства відповідає характеру інвестування - цільовий характер інвестицій, обмежений обіг акцій корпоративного фонду, виплата дивідендів (для закритого корпоративного фонду якщо це передбачено статутом фонду).
Відповідно до Закону розмір статутного капіталу корпоративного фонду становить не менше 1250 мінімальних заробітних плат у місячному розмірі, встановленому законом на день реєстрації фонду як юридичної особи. Статутний капітал може бути сформований виключно коштами (на сьогодні дозволяється формування статутного капіталу окрім коштів державними цінними паперами, паперами допущеними до торгів на фондовій біржі, та об'єктами нерухомості, необхідними для забезпечення статутної діяльності). Це виключить можливість формування статутного капіталу за рахунок неліквідних активів за завищеними цінами.
Цікавим є надання повноважень наглядовій раді корпоративного фонду на затвердження регламенту фонду та змін до нього (зараз регламент фонду затверджується засновниками фонду, а зміни до нього - загальними зборами акціонерів). Регламент фонду містить відомості про фонд, порядок здійснення інвестиційної діяльності, викупу акцій фонду, умови зміни компанії з управління активами, тощо. Враховуючи той факт, що діяльність наглядової ради фонду є більш гнучкою в порівнянні з проведенням загальних зборів, такі зміни спрощують порядок внесення змін до регламенту фонду. Оскільки інвестиційний бізнес потребує оперативного реагування такі зміни позитивно відобразяться на діяльності корпоративних фондів.
В Законі встановлено повноваження загальних зборів та порядок їх проведення. Прийняття рішень загальними зборами можливо голосуванням або шляхом опитування. Законодавець приділив істотну увагу порядку прийняття рішення шляхом опитування.
В діючому законодавстві допускається прийняття рішень шляхом опитування, але жодних пояснень з цього приводу немає. Правила та порядок прийняття рішень шляхом опитування можуть встановлюватись статутом корпоративного фонду.
З прийняттям Закону проведення опитування детально врегульовано в статті 31. Встановлена форма та обов'язкові реквізити бюлетеня для голосування, який є іменним та направляється учаснику поштою або іншим передбаченим способом. Учасники заповнюють бюлетень та надсилають його корпоративному фонду. Після спливу встановленого терміну лічильна комісія проводить підрахунок голосів та складає протокол про підсумки голосування шляхом опитування.
Враховуючи можливість того, що учасником корпоративного фонду може бути велика кількість юридичних та фізичних осіб, прийняття рішень шляхом опитування спрощує цю процедуру та надає зручну альтернативу проведенню загальних зборів в разі наявності великої кількості у часників з невеликою часткою акцій у кожного.
Припинення корпоративного фонду здійснюється виключно шляхом ліквідації. В Законі виключена можливість припинення шляхом реорганізації (злиття, поділ, приєднання, перетворення). На сьогодні відповідно до ст. 20 діючого Закону України «Про інститути спільного інвестування» у ІСІ наявна така можливість.
Пайовий фонд - сукупність активів, що належать учасникам такого фонду на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються нею окремо від результатів її господарської діяльності. Пайовий фонд не є юридичною особою і не може мати посадових осіб. Пайовий фонд створюється компанією з управління активами.
Компанія з управління активами - господарське товариство, створене у формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю, яке провадить, професійну діяльність з управління активами інституційних інвесторів на підставі ліцензії, що видається Комісією.
Регулювання діяльності компаній з управління активами істотно не зміниться з набранням чинності Законом. Однак необхідно підкреслити встановлену Законом необхідність розміщення на веб-сайті компанії інформації про компанію. Розміщенню підлягають, зокрема, відомості про ліцензію, контактні дані, перелік ІСІ, активи яких перебувають в управлінні, відомості про вартість чистих активів ІСІ (щоденно або щоденно в період інтервалу для інтервальних ІСІ. Щодо ІСІ, що перебувають в управлінні компанії, розміщується наступна інформація: статут фонду, регламент, свідоцтво про реєстрацію, висновки аудитора, проспект емісії цінних паперів, свідоцтво про державну реєстрацію випуску цінних паперів, перелік осіб, які обслуговують фонд.
Пайовий фонд створюється в порядку, передбаченому Законом. Облік операцій і результатів діяльності і спільного інвестування, які проводяться компанією з управління активами через пайовий фонд, здійснюється компанією окремо від обліку операцій та результатів її господарської діяльності та обліку операцій і результатів діяльності інших ІСІ.
Право власності учасника пайового фонду на частку в пайовому фонді та право на отримання дивідендів (для закритого пайового фонду) засвідчує інвестиційний сертифікат, емітентом якого є компанія з управління активами пайового фонду.
Ліквідація пайового фонду здійснюється виключно шляхом ліквідації. Додатково до існуючих зараз правил, законодавцем передбачено умови та порядок розрахунку в процесі ліквідації з учасниками пайового фонду іншими, ніж кошти, активами. Такі розрахунки можливі якщо виконуються такі умови:
1.           інвестиційні сертифікати розміщувались лише шляхом приватного розміщення;
2.           регламентом фонду передбачена можливість розрахунків іншими активами;
3.           згода на такий розрахунок надана всіма учасниками пайового фонду;
4.           наявні кошти пайового фонду є достатніми для задоволення вимог кредиторів і розрахунків і бюджетом і будуть використовуватись виключно для таких цілей.
Включення такого механізму в Закон надає учасникам більшу свободу дій при ліквідації та надає можливість спеціалізованим пайовим фондам уникнути реалізації активів, якщо учасники фонду зацікавлені в отриманні таких активів в натурі.
Слід визнати, що прийнятий Закон, в цілому не змінюючи існуючу систему правового регулювання діяльності інститутів спільного інвестування, вносить значну кількість нових правових механізмів або роз'яснює порядок використання існуючих, на які є посилання в законодавстві без їх детального визначення. Закон набирає чинності з 01 січня 2014 року, до того ж, гравці цього ринку матимуть ще один рік для приведення своєї діяльності у відповідність із законодавством. Тому прийняття аналізованого Закону засвідчує детальний та зважений розвиток правового регулювання створення, припинення та діяльності ІСІ та надає учасникам ринку додаткові можливості.
(с) Олефир Валерий
Опубликовано - Закон и Бизнес № 37 - 2012

четверг, 20 декабря 2012 г.

Сегодня предлагаю рассмотреть изменения в регулировании ценных бумаг, которые вступают в силу с 01.01.2013 г. в Украине.


Далее, языком оригинала (украинский):


Зміни у законодавстві про цінні папери

04.07.2012 Верховна Рада України ухвалила закон №5042, яким внесені комплексні зміни та доповнення до правового регулювання випуску та обігу цінних паперів. 01 серпня вказаний Закон підписано Президентом України, зміни набирають чинності з 01 січня 2013 року.

Щодо цінних паперів
Вказаним Законом встановлено схему емісії цінних паперів як при публічному, так і при приватному розміщенні. Визначений ст. 30 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» порядок в цілому не змінюється, проте стає більш конкретизованим та детальним.
Введено термін «укладення договорів з першими власниками», що є одним з етапів емісії. Це дозволяє чітко визначити часові межі продажу цінних паперів при їх розміщенні, а також момент, після якого забороняється змінювати проспект емісії публічного розміщення.
Емісія цінних паперів може відбуватись у формі публічного розміщення або приватного розміщення. При цьому, перше розміщення акцій акціонерного товариства є виключно приватним серед засновників. Публічне акціонерне товариство зобов’язано здійснювати публічне розміщення акцій додаткових емісій лише на фондовій біржі.
Умови та підстави припинення діяльності юридичних осіб доповнюються положеннями про необхідність у разі проведення державної реєстрації припинення юридичної особи — емітента цінних паперів, додатково до визначених зараз документів, подавати державному реєстратору довідку Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі - Комісія) про відсутність нескасованих випусків цінних паперів цієї юридичної особи. Для акціонерних товариств подається довідка про скасування всіх випусків акцій.
Передбачено додаткові підстави припинення акціонерного товариства: допущення порушень при його створенні, які неможливо усунути; неподання до Комісії передбаченої законодавством інформації протягом двох років; неутворення органів акціонерного товариства протягом року з дня реєстрації Комісією звіту про результати приватного розміщення акцій; нескликання загальних зборів акціонерів протягом двох років поспіль. В разі виявлення зазначених порушень Комісія звертається до суду з позовом про припинення акціонерного товариства.

Щодо реклами на фондовому ринку
Особливу увагу законодавець приділив визначенню реклами цінних паперів та порядку її розповсюдження. Рекламою визначається інформація про інститути спільного інвестування, цінні папери, які емітуються або перебувають у обігу, товари та послуги, що пропонуються професійним учасником фондового ринку, саморегулівною організацією таких учасників або уповноваженим рейтинговим агентством.
Замовляти рекламу щодо цінних паперів, товарів, послуг можуть тільки особи, які емітують такі цінні папери або надають рекламовані товари, послуги. Державним органам забороняється розповсюджувати рекламу будь-яких цінних паперів, окрім державних.
Будь-яка реклама щодо цінних паперів та фондового ринку подається до Комісії для погодження не менш ніж за 10 робочих днів до дня її оприлюднення. В разі заборони реклами Комісія направляє рекламодавцю прийняте рішення та публікує його на офіційному сайті Комісії.
В рекламі щодо цінних паперів та фондового ринку забороняється зазначати прогнозний розмір доходності (крім цінних паперів з фіксованою доходністю), використовувати відомості, що не відповідають проспекту емісії цінних паперів, використовувати порівняльну рекламу незалежно від дійсності зазначеної для порівняння інформації.

Щодо організації діяльності на фондовому ринку
Законодавець визначає, що діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку - діяльність фондової біржі із створення організаційних, технологічних, інформаційних, правових та інших умов для збирання та поширення інформації стосовно пропозицій цінних паперів та інших фондових інструментів і попиту на них, проведення регулярних біржових торгів цінними паперами та іншими фінансовими інструментами, централізованого укладання договорів щодо цінних паперів та інших фінансових інструментів згідно з правилами, встановленими такою фондовою біржею, зареєстрованими у встановленому законом порядку.
Таким чином, діяльність з організації торгівлі зможуть здійснювати тільки фондові біржі (згідно діючого законодавства таку діяльність здійснюють професійні учасники фондового ринку). Враховуючи підвищені вимоги до розміру капіталу та характеру діяльності біржі, це дозволить зменшити можливості окремих осіб щодо впливу на вартість цінних паперів.
Окремо визначається порядок укладення та зміни договорів купівлі-продажу цінних паперів. Так, такий договір, що укладається на біржі, вважається укладеним з моменту фіксації такою фондовою біржею факту укладення договору відповідно до її правил, та він не може бути розірваний крім випадків, встановлених законом. Правочини щодо цінних паперів, вчинені без участі торговця, за виключеннями визначеними законом, вважаються нікчемними.
До Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» вносяться нові положення про вимоги до професійних учасників фондового ринку. Зокрема, кандидатури керівників фондових бірж та депозитаріїв погоджуються з Комісією. Професійні учасники зобов’язані дотримуватись пруденційних нормативів та подавати до Комісії розрахунки, що підтверджують виконання нормативів. Юридичні та фізичні особи, що мають істотну участь у професійному учаснику, зобов’язані надавати Комісії додаткові відомості про себе та додатково подавати інформацію в разі зміни таких відомостей.
«Пруденційні нормативи» також вводяться вперше до законодавства про цінні папери: Комісії надається право встановлювати обов’язкові кількісні значення та показники, яких мають дотримуватись професійні учасники фондового ринку у своїй діяльності.
Окремо слід звернути увагу на те, що в Законі України «Про цінні папери та фондовий ринок» з’явиться перелік документів, які необхідно подавати для отримання ліцензії, та перелік підстав для відмови в видачі ліцензії. Визначення цих правил на рівні закону вносить стабільність та передбачуваність у правовому регулювання фондового ринку.
Строк дії ліцензії на провадження певного виду професійної діяльності на фондовому ринку є необмеженим. Ліцензія на провадження андеррайтингу видається лише за умови наявності у торговця цінними паперами ліцензії на провадження дилерської діяльності.
Особливі умови надання ліцензії на провадження андеррайтингу пов’язані зі зміною визначення таких послуг. Зокрема, встановлено, що андеррайтер може здійснювати таку діяльність: купівлю цінних паперів у емітента з подальшим їх перепродажем інвесторам; гарантування повного або часткового продажу цінних паперів емітента інвесторам, повний чи частковий їх викуп за фіксованою ціною з подальшим перепродажем; продаж якомога більшої кількості цінних паперів, без зобов’язання придбати будь-які цінні папери, що не були продані.
Саме тому в разі викупу андеррайтером нереалізованих цінних паперів емітента, йому необхідна ліцензія на провадження дилерської діяльності для подальших дій.

Щодо статусу та повноважень Національної комісії
Щодо статусу Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку необхідно підкреслити, що її повноваження істотно розширено.
По-перше, Комісії надано право встановлювати пруденційні нормативи; погоджувати кандидатури керівників фондових бірж та депозитаріїв; погоджувати статут та правила фондових бірж та депозитаріїв; встановлювати вимоги та контролювати їх дотримання щодо реклами на фондовому ринку та деякі інші права.
По-друге, встановлюється відповідальність в вигляді штрафів за розповсюдження реклами щодо фондового ринку без попереднього її подання Комісії; неприпинення реклами цінних паперів, емісія яких визнана недійсною; розповсюдження реклами після заборони Комісією такого розповсюдження. В разі виявлення порушення складається акт, який разом з необхідними документами розглядається уповноваженою особою Комісії для прийняття рішення про накладення стягнення. Юридична особа не може бути притягнута до відповідальності за дії, що були предметом перевірки, за результатами якої не було виявлено правопорушень на ринку цінних паперів.
Окремо визначено умови та підстави для надання Комісією ліцензії на здійснення операцій з цінними паперами або відмови в видачі ліцензії.
Окрім цього, для торговця цінними паперами та для фондової біржі встановлено обов’язок надавати до загальнодоступної інформаційної бази Комісії інформацію про кожен правочин щодо емісійних цінних паперів, здійснений поза фондовою біржею або на фондовій біржі відповідно. Щодо правочинів зазначається найменування емітента цінних паперів; вид, форма цінних паперів, міжнародний ідентифікаційний номер; ціна та інші відомості, визначені Комісією. До наданої інформації не включаються відомості про сторони правочинів.

В загальному вигляді, внесені зміни можна розглядати як логічний розвиток та удосконалення діючого законодавства щодо цінних паперів та фондового ринку, одночасно з істотним розширенням компетенції Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку щодо ліцензування, контролю та нагляду. 

четверг, 13 декабря 2012 г.

В Украине вводится государственный контроль за деятельностью банковских групп. Теперь, участники такой группы, обязаны предоставлять информацию не только о себе, но также о материнской компании и иностранных участниках банковской группы.

Подробнее ниже:

Контроль над банковскими группами позволяет предвидеть возможные риски для системы и минимизировать их влияние на экономику страны

Правление Национального банка Украины (НБУ) 09 апреля с.г. приняло Постановление № 134 (Постановление № 134), которым устанавливаются правила и порядок идентификации и признания банковских групп. Указанное постановление вступило в силу 21 мая с.г. Это постановление принято с целью практического исполнения Закона Украины «О внесении изменений в некоторые законы Украины о надзоре на консолидированной основе» № 3394 от 19 мая 2011 года (Закон № 3394).
Указанным Законом из правового регулирования исключаются такие образования как «финансовая холдинговая группа», «банковская холдинговая группа» и «банковская корпорация», а вводится понятие «банковской группы» и порядок надзора за ее деятельностью.

Информация для регистрации

Постановление НБУ № 134 устанавливает порядок идентификации, признания банковской группы и способ определения ответственного лица такой группы.
Банковской группой признается группа юридических лиц, которая состоит из материнского банка и дочерних компаний, которые являются финансовыми учреждениями. Также существует определение, что банковской группой, считается группа юридических лиц, состоящая из двух или более финансовых учреждений (хотя бы одно из них - банк) и среднеарифметическое значение активов банка составляет 50 и более процентов от активов финансовых учреждений, входящих в такую группу.
В соответствии с Постановлением № 134 лицо, которое планирует стать контролером банковской группы, обязано предварительно уведомить НБУ о таком намерении и предоставить сведения о банковской группе. Интересно, что  ответственность за непредставление упомянутой информации не установлена. Таким образом, НБУ может признать банковскую группу как на основании сведений, поданных ответственным лицом или контролером группы, так и полученных НБУ в результате осуществления банковского надзора.
Однако, учитывая изменения в статье 73 Закона «О банках и банковской деятельности» НБУ может самостоятельно признать банковскую группу, а ее отказ от предоставления информации будет расценен как нарушение. В свою очередь, такое нарушение является основанием для применения мер воздействия, таких как установление дополнительных экономических нормативов для банковской группы, запрет на проведение операций между банком и другими участниками группы, требование к банку об отчуждении частей в уставном капитале других членов группы.
После получения контроля, контролер банковской группы обязан обеспечить предоставление ответственным лицом необходимой информации о группе в НБУ.
Ответственное лицо банковской группы определяется контролером. До этого момента, функции ответственного лица группы выполняет банк с наибольшим значением активов в группе. Ответственное лицо должно быть способно обеспечить эффективные системы управления в группе, управление рисками, качественный внутренний контроль, развитую систему информационных связей, а также учетные процедуры, позволяющие группе предоставлять статистическую, финансовую и консолидированную отчетность.
Указанные требования корреспондируют с изменением, внесенным Законом № 3394,  в статью 9 Закона Украины «О банках и банковской деятельности», в которой определяются формы и порядок банковского контроля на консолидированной основе.
Предоставляемые в НБУ сведения должны подробно описывать структуру банковской группы, финансовые показатели каждого ее члена, структуру собственности такой группы и содержать подробные сведения о ее контролере.

Группа под контролем

В сравнении с действовавшим ранее Постановлением Правления НБУ № 377 от 31 августа 2001 года, которым было утверждено Положение о порядке создания и государственной регистрации банковских объединений, существенно изменен и характер информации, предоставляемой НБУ.
В связи с исключением регистрации банковских корпораций и банковских холдинговых групп, больше не требуется предоставление учредительных документов, бизнес-плана и прочих документов, характеризующих отдельные стороны такого образования. Это связано с тем, что банковские корпорации и холдинговые группы создавались в форме отдельного юридического лица, и предоставляемая информация всесторонне характеризовала такое созданное лицо. В тоже время, банковская группа не является отдельным юридическим лицом, поэтому, в соответствии с международными стандартами, Постановление № 134 направлено на всех членов группы, благодаря чему деятельность банковских групп должна стать более прозрачной и менее подверженной рискам.
Контролеру банковской группы (или ответственному лицу) необходимо предоставлять информацию о каждом участнике такой группы в разрезе активов и собственного капитала, финансового результата, участия в уставном капитале других участников группы, отношений со связанными лицами и места в структуре банковской группы.
Указанная информация предоставляется по всем участникам группы, в т.ч. иностранным юридическим лицам, которые на Украине не представлены. Таким образом, Положение № 134 позволит НБУ получить существенно больше информации о международных финансовых и украинских банковских группах.
Кроме этого, НБУ наделяется полномочиями требовать от ответственного лица предоставления дополнительной информации и документов, необходимых для уточнения структуры банковской группы, ее характеристики и видов деятельности участников.
Целью принятия Постановления № 134 является приближение регулирования и контроля банковской деятельности на Украине к международным стандартам и принципам Базельского комитета. Изменения в регулировании направлены на контроль деятельности банковской группы и взаимных связях ее членов. В связи с введением надзора на так называемой консолидированной основе, Постановлением № 134 конкретизирован объект надзора, которым выступает банковская группа, и установлены ее четкие признаки.
Подобное регулирование актуально, поскольку на Украине действует достаточно много как украинских, так и иностранных банковских и финансовых групп. И если банковские группы с иностранным капиталом изначально применяли жесткие стандарты и проверенные корпоративные правила, то украинским возможно потребуется переходный период для выполнения всех требований, изложенных, в частности, в главе 1 раздела 4 Постановления № 134. Банковским учреждениям уже сейчас необходимо проверить наличие внутренних процедур и их соответствие нормативным требованиям.

Отказ в признании

Если же часть совокупных активов банка в размере активов финансовых учреждений группы составляет менее 40 процентов или часть совокупных активов банка в размере активов группы составляет от 40 до 50 процентов на протяжении 3 лет, НБУ прекращает признание банковской группы.
Также НБУ может прекратить признание банковской группы как на основании информации, полученной от ответственного лица группы, так и полученной при осуществлении банковского надзора. С момента прекращения признания банковской группы заканчивается осуществление надзора на консолидированной основе, и ответственное лицо освобождается от обязанностей предоставлять дополнительную отчетность.
Постановление №134 является закономерным шагом в развитии регулирования банковской деятельности Украины и расширении государственного контроля и надзора за банковскими и финансовыми группами. Ведь такие объединения сейчас оказывают наибольшее влияние на экономическую систему не только отдельной страны, но и в мировых масштабах.
В существующих условиях экономической непредсказуемости контроль над банковскими группами позволяет предвидеть возможные риски для системы и минимизировать их влияние на экономику страны путем применения НБУ необходимых мер.

(с) Олефир Валерий
Опубликовано - Юридическая практика № 30 - 2012

вторник, 11 декабря 2012 г.


Получением решения в суде долгий процесс по защите прав не заканчивается, а лишь переходит в не менее активную стадию - процесс принудительного исполнения.
Привожу описание закона Украины о гарантиях, которые предоставляются истцу на этапе исполнение судебного решения (если такое решение, вынесено в его пользу). 
court decision guarantee
Далее - на украинском (язык оригинала публикации)

Гарантії держави щодо виконання судових рішень

05 червня 2012 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі за текстом – Закон).
Вказаним Законом встановлюється особливий порядок виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов’язання вчинити певні дії щодо майна, за яким боржником виступає державний орган, державне підприємство або юридична особа, примусова реалізація майна якої заборонена.
Саме з метою підкреслити особливе значення прийнятого Закону та оскільки ним визначається порядок повернення до державного бюджету грошових сум, сплачених в рахунок виконання судових рішень, законодавцем ухвалені такі законодавчі ініціативи саме як окремий закон, а не як частина Закону України «Про виконавче провадження», який є основним нормативним актом з регулювання примусового стягнення.
Існуючий порядок
На сьогодні рішення суду щодо стягнення заборгованості з державних органів та підприємств виконуються органами Державної виконавчої службою в загальному порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».
Згідно його положень, стягувач подає виконавчий документ разом із заявою про відкриття виконавчого провадження до органу виконавчої служби за місцезнаходженням боржника. Державний виконавець перевіряє відповідність поданих документів вимогам Закону та дотримання строків пред’явлення виконавчого документа та відкриває виконавче провадження, направляє постанову про відкриття виконавчого провадження боржнику та стягувачу.
Одночасно з відкриттям виконавчого провадження державний виконавець накладає арешт на майно боржника та надає йому строк для добровільного виконання рішення суду. В разі, якщо боржник добровільно не сплачує заборгованість, державний виконавець звертає стягнення на майно боржника, проводить примусову реалізацію такого майна, після чого отримані кошти використовуються для сплати боргу за виконавчим документом, витрат державної виконавчої служби. Залишок коштів повертається боржнику.
Державний виконавець зобов’язаний провести виконавчі дії з виконання рішення протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, а з виконання рішення немайнового характеру – у двомісячний строк.
Відповідальність Державної виконавчої служби за невиконання виконавчого документа у встановлений законодавством строк фактично відсутня, а вплив стягувача на процес виконання обмежується можливістю подавати скарги на дії виконавчої служби та державного виконавця, що зазвичай не дає позитивного результату.
Якщо боржником виступає державний орган, установа або інша особа, примусова реалізація майна якої заборонена, процедура стягнення заборгованості може бути ускладнена або взагалі виявитись неможливою.
Для державних підприємств такі заборони встановлені, зокрема, Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» №2864 від 29.11.2001 або Законом України «Про мораторій на відчуження від редакцій державних та комунальних засобів масової інформації приміщень та майна» № 883 від 15.01.2009.
Фінансування державних органів здійснюється згідно Закону України про державний бюджет на поточний рік в порядку, передбаченому Бюджетним кодексом України. В кошторисі окремого державного органу визначаються статті видатків і, зазвичай, грошові кошти на виплату заборгованості за рішеннями суду при фінансуванні не передбачаються. Як наслідок рішення суду виконуються тільки після надходження бюджетних коштів, які можуть бути використані на сплату боргу за виконавчим документом, а державний виконавець позбавлений можливості застосовувати заходи примусового стягнення.
Виконання рішення суду може відбуватись швидше, якщо позивачем під час судового розгляду було залучено до участі у справі Державну казначейську службу України як співвідповідача з вимогою сплатити заборгованість за рахунок держави. Ст. 25 Бюджетного кодексу України (затверджений Законом України № 2456 від 08.07.2010 р.) встановлено, що Державна казначейська служба України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.
Проте не завжди позивачі зазначають державне казначейство як співвідповідача (наприклад, в разі юридичної необізнаності) або обставини справи не дозволяють залучити державне казначейство (наприклад при стягненні заборгованості з державного комерційного підприємства, оскільки згідно ч. 5 ст. 74 Господарського кодексу України держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених Господарським кодексом та іншими законами).
Прогресивні зміни
Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» підписано президентом України і він починає діяти з 01 січня 2013 року.
Закон визначає особливості примусового виконання рішення суду про стягнення коштів або про зобов’язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким виступає державний орган, установа, організація, підприємство або юридична особа, примусова реалізація майна якої заборонена.
Основним нововведенням закону є погашення заборгованості державних органів (установ, організацій) та державних підприємств за рішеннями суду за рахунок коштів спеціальної бюджетної програми.
При стягненні заборгованості з державного органу, стягувач звертається до Державної казначейської служби України з заявою про виконання рішення суду, додає рішення суду, виконавчий документ, та інші необхідні документи, згідно переліку, визначеного Кабінетом Міністрів України.
За такими рішеннями суду Державна казначейська служба України протягом трьох місяців перераховує стягувачу суму заборгованості шляхом списання грошових коштів з рахунків такого державного органу – боржника, а в разі відсутності коштів – за рахунок коштів бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду.
При стягненні заборгованості з державного підприємства, якщо рішення суду не виконується виконавчою службою в шестимісячний строк згідно Закону України «Про виконавче провадження», необхідні для перерахування стягувачу грошових коштів документи та відомості передаються до Державної казначейської служби України, яка в тримісячний строк після надходження таких документів перераховує необхідну суму стягувачу або на рахунок виконавчої служби (в разі відсутності необхідних документів згідно переліку). Виконавча служба виплачує стягувачу кошти тільки після надання всіх необхідних документів.
Законом також встановлено відповідальність Державної казначейської служби за порушення тримісячного строку сплати коштів в вигляді надання стягувачу компенсації в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми. Така норма Закону покликана забезпечити права стягувачів та уникнути затягування виплат.
Виплачені Державною казначейською службою кошти вважаються збитками державного бюджету та в разі встановлення порушень законодавства з боку посадової особи державного органу, підприємства, що є боржником за рішенням суду, стягуються з такої посадової особи шляхом подання цивільного позову про відшкодування збитків в розмірі виплаченого відшкодування за рішенням суду.
Особливості Закону
За оцінкою законодавців та коментарями ініціаторів, розглянутий Закон містить суттєві позитивні зміни в процес виконання судових рішень про стягнення з державних органів та підприємств, та надає гарантії стягувачам, що через визначений строк вони отримають присуджені грошові суми. Останнє особливо важливо для соціально незахищених категорій громадян.
Проте в українських реаліях основним завжди є саме механізм реалізації законів, а не їх декларативний зміст. Прийнятий Закон містить не тільки гарантії, але й багато запитань щодо його практичної реалізації. Тому хочу звернути увагу на наступне:
По-перше, основне нововведення полягає в визначенні в державному бюджеті окремої державної програми для забезпечення виконання рішень суду. Ця програма потребує додаткових коштів та до вступу в дію Закону має бути затверджена в державному бюджеті України на 2013 рік. Зараз неможливо визначити який буде її розмір, однак очевидно, що в разі відсутності коштів або повного використання суми, передбаченої державним бюджетом, цей Закон не буде діяти.
Можливо також скорочення витрат на цю державну програму протягом року, оскільки видатки на неї не віднесені до захищених статей бюджету (ст. 55 Бюджетного кодексу).
Отже, після використання грошових коштів програми забезпечення виконання рішень суду, процедура стягнення заборгованості буде проходити в тому ж порядку, що й зараз – тобто після надходження коштів з бюджету.
По-друге, на відміну від існуючого порядку (коли подається тільки виконавчий лист), стягувачу потрібно буде подавати також додаткові «документи та відомості згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України». На сьогодні такий перелік не затверджений.
Залежно від кількості та характеру тих документів, що буде потрібно додатково подавати, це може зробити неможливим виконання рішення суду для певних категорій стягувачів, яким складно отримати всі документи (пенсіонери; особи, що проживають у віддаленій місцевості), що матиме як наслідок зменшення кількості виконаних рішень та витрат бюджету.
Окрім цього, згідно ст. 124 Конституції України судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України, однак норма Закону ставить виконання рішень суду в залежність від дотримання стягувачем умов, встановлених нормативним актом Кабінету Міністрів України.
По-третє, Законом передбачено обов’язок державних підприємств, які визнано боржниками за рішенням суду, проводити розрахунки виключно з рахунків Державної казначейської служби України. На сьогодні багато державних підприємств співпрацюють с банківськими установами для здійснення розрахунків.
Запровадження такої норми неодмінно збільшить навантаження на Державну казначейську службу, може призвести до порушення фінансової дисципліни на перехідному етапі (в т.ч. порушення строків виплати заробітної плати працівникам державного підприємства, які отримують її безготівковим шляхом на платіжну картку), та дозволить державному казначейству здійснювати повний контроль за фінансовими потоками державних підприємств – боржників.
По-четверте, запровадження Законом компенсації за несвоєчасну сплату є позитивною нормою, забезпеченою гарантувати оперативність виплат. Однак оскільки фінансування виплати компенсації здійснюється за тією ж програмою, що й виплата за судовими рішеннями, очевидно, якщо не виплачується заборгованість за рішенням суду в зв’язку з відсутністю коштів, компенсація також не буде виплачуватись.
Припускаю, що виплата заборгованості за рішеннями суду матиме пріоритет, а тому сплата компенсацій буде здійснюватись тільки після повного погашення Державною казначейською службою заборгованості за всіма поданими судовими рішеннями та в разі наявності коштів за відповідною бюджетною програмою.
По-п’яте, згідно ст. 7 Закону якщо рішення суду про зобов’язання вчинити певні дії щодо майна не виконано протягом двох місяців, встановлено обов’язок державного виконавця звернутись до суду із заявою про зміну способу і порядку виконання рішення. Зазначена норма діє незалежно від причин невиконання рішення суду.
Однак оскільки зобов’язання вчинити певні дії щодо майна (повернути у володіння, передати користування, тощо) становлять саму суть рішення суду немайнового характеру, зміна способу і порядку виконання рішення суду робить фактично неможливим реалізацію тих позовних вимог, з якими позивач звертався до суду і які було задоволено (наприклад, зобов’язання укласти договір оренди). Це порушує принцип обов’язковості рішень суду, встановлений ст. 124 Конституції України.
Тому вбачається можливим зловживання цією нормою державними органами та підприємствами шляхом відмови від виконання рішення суду нематеріального характеру або виконання такого рішення після отримання «грошової подяки» посадовою особою державного органу.
По-шосте, встановлена Законом необхідність проведення службового розслідування після виконання рішення суду про стягнення коштів щодо службових осіб державного органу або підприємства, направлена на недопущення в майбутньому утворення заборгованості державного органу та стягнення її в судовому порядку. Якщо дії посадової особи призвели до утворення збитків, держава звертається до таких осіб з цивільним позовом про відшкодування збитків в порядку регресу.
Однак проведення службових перевірок може бути недоречним та потребувати надмірних витрат часу та ресурсів (наприклад при масовій несплаті соціальних виплат через брак коштів), перешкоджати нормальній роботі державного органу (діяльність державного органу буде направлена на надання інформації для перевірки, а не виконання безпосередніх функцій), або може бути використане для погіршення репутації посадової особи (наприклад, звинувачення посадової особи державного підприємства з метою її заміщення та рейдерського захоплення підприємства шляхом зміни керівництва).

Отже, прийнятий Закон формально встановлює гарантії виконання рішень суду, в яких боржниками є державні органи, підприємства або юридичні особи, примусова реалізація майна яких заборонена. Проте фактично виконання цього закону залежить від розміру державної цільової програми в бюджеті України, її фінансування та від прийняття Кабінетом Міністрів України нормативних актів на виконання цього Закону.
Зараз неможливо визначити які наслідки матиме впровадження цього Закону для стягувачів в Україні, більшість з яких є соціально незахищеними верствами населення, однак вже зараз виникає багато запитань щодо конкретної реалізації запропонованих нововведень.

(с) Олефир Валерий
Опубликовано - Закон и Бизнес № 29