вторник, 11 декабря 2012 г.


Получением решения в суде долгий процесс по защите прав не заканчивается, а лишь переходит в не менее активную стадию - процесс принудительного исполнения.
Привожу описание закона Украины о гарантиях, которые предоставляются истцу на этапе исполнение судебного решения (если такое решение, вынесено в его пользу). 
court decision guarantee
Далее - на украинском (язык оригинала публикации)

Гарантії держави щодо виконання судових рішень

05 червня 2012 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі за текстом – Закон).
Вказаним Законом встановлюється особливий порядок виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов’язання вчинити певні дії щодо майна, за яким боржником виступає державний орган, державне підприємство або юридична особа, примусова реалізація майна якої заборонена.
Саме з метою підкреслити особливе значення прийнятого Закону та оскільки ним визначається порядок повернення до державного бюджету грошових сум, сплачених в рахунок виконання судових рішень, законодавцем ухвалені такі законодавчі ініціативи саме як окремий закон, а не як частина Закону України «Про виконавче провадження», який є основним нормативним актом з регулювання примусового стягнення.
Існуючий порядок
На сьогодні рішення суду щодо стягнення заборгованості з державних органів та підприємств виконуються органами Державної виконавчої службою в загальному порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».
Згідно його положень, стягувач подає виконавчий документ разом із заявою про відкриття виконавчого провадження до органу виконавчої служби за місцезнаходженням боржника. Державний виконавець перевіряє відповідність поданих документів вимогам Закону та дотримання строків пред’явлення виконавчого документа та відкриває виконавче провадження, направляє постанову про відкриття виконавчого провадження боржнику та стягувачу.
Одночасно з відкриттям виконавчого провадження державний виконавець накладає арешт на майно боржника та надає йому строк для добровільного виконання рішення суду. В разі, якщо боржник добровільно не сплачує заборгованість, державний виконавець звертає стягнення на майно боржника, проводить примусову реалізацію такого майна, після чого отримані кошти використовуються для сплати боргу за виконавчим документом, витрат державної виконавчої служби. Залишок коштів повертається боржнику.
Державний виконавець зобов’язаний провести виконавчі дії з виконання рішення протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, а з виконання рішення немайнового характеру – у двомісячний строк.
Відповідальність Державної виконавчої служби за невиконання виконавчого документа у встановлений законодавством строк фактично відсутня, а вплив стягувача на процес виконання обмежується можливістю подавати скарги на дії виконавчої служби та державного виконавця, що зазвичай не дає позитивного результату.
Якщо боржником виступає державний орган, установа або інша особа, примусова реалізація майна якої заборонена, процедура стягнення заборгованості може бути ускладнена або взагалі виявитись неможливою.
Для державних підприємств такі заборони встановлені, зокрема, Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» №2864 від 29.11.2001 або Законом України «Про мораторій на відчуження від редакцій державних та комунальних засобів масової інформації приміщень та майна» № 883 від 15.01.2009.
Фінансування державних органів здійснюється згідно Закону України про державний бюджет на поточний рік в порядку, передбаченому Бюджетним кодексом України. В кошторисі окремого державного органу визначаються статті видатків і, зазвичай, грошові кошти на виплату заборгованості за рішеннями суду при фінансуванні не передбачаються. Як наслідок рішення суду виконуються тільки після надходження бюджетних коштів, які можуть бути використані на сплату боргу за виконавчим документом, а державний виконавець позбавлений можливості застосовувати заходи примусового стягнення.
Виконання рішення суду може відбуватись швидше, якщо позивачем під час судового розгляду було залучено до участі у справі Державну казначейську службу України як співвідповідача з вимогою сплатити заборгованість за рахунок держави. Ст. 25 Бюджетного кодексу України (затверджений Законом України № 2456 від 08.07.2010 р.) встановлено, що Державна казначейська служба України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.
Проте не завжди позивачі зазначають державне казначейство як співвідповідача (наприклад, в разі юридичної необізнаності) або обставини справи не дозволяють залучити державне казначейство (наприклад при стягненні заборгованості з державного комерційного підприємства, оскільки згідно ч. 5 ст. 74 Господарського кодексу України держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених Господарським кодексом та іншими законами).
Прогресивні зміни
Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» підписано президентом України і він починає діяти з 01 січня 2013 року.
Закон визначає особливості примусового виконання рішення суду про стягнення коштів або про зобов’язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким виступає державний орган, установа, організація, підприємство або юридична особа, примусова реалізація майна якої заборонена.
Основним нововведенням закону є погашення заборгованості державних органів (установ, організацій) та державних підприємств за рішеннями суду за рахунок коштів спеціальної бюджетної програми.
При стягненні заборгованості з державного органу, стягувач звертається до Державної казначейської служби України з заявою про виконання рішення суду, додає рішення суду, виконавчий документ, та інші необхідні документи, згідно переліку, визначеного Кабінетом Міністрів України.
За такими рішеннями суду Державна казначейська служба України протягом трьох місяців перераховує стягувачу суму заборгованості шляхом списання грошових коштів з рахунків такого державного органу – боржника, а в разі відсутності коштів – за рахунок коштів бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду.
При стягненні заборгованості з державного підприємства, якщо рішення суду не виконується виконавчою службою в шестимісячний строк згідно Закону України «Про виконавче провадження», необхідні для перерахування стягувачу грошових коштів документи та відомості передаються до Державної казначейської служби України, яка в тримісячний строк після надходження таких документів перераховує необхідну суму стягувачу або на рахунок виконавчої служби (в разі відсутності необхідних документів згідно переліку). Виконавча служба виплачує стягувачу кошти тільки після надання всіх необхідних документів.
Законом також встановлено відповідальність Державної казначейської служби за порушення тримісячного строку сплати коштів в вигляді надання стягувачу компенсації в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми. Така норма Закону покликана забезпечити права стягувачів та уникнути затягування виплат.
Виплачені Державною казначейською службою кошти вважаються збитками державного бюджету та в разі встановлення порушень законодавства з боку посадової особи державного органу, підприємства, що є боржником за рішенням суду, стягуються з такої посадової особи шляхом подання цивільного позову про відшкодування збитків в розмірі виплаченого відшкодування за рішенням суду.
Особливості Закону
За оцінкою законодавців та коментарями ініціаторів, розглянутий Закон містить суттєві позитивні зміни в процес виконання судових рішень про стягнення з державних органів та підприємств, та надає гарантії стягувачам, що через визначений строк вони отримають присуджені грошові суми. Останнє особливо важливо для соціально незахищених категорій громадян.
Проте в українських реаліях основним завжди є саме механізм реалізації законів, а не їх декларативний зміст. Прийнятий Закон містить не тільки гарантії, але й багато запитань щодо його практичної реалізації. Тому хочу звернути увагу на наступне:
По-перше, основне нововведення полягає в визначенні в державному бюджеті окремої державної програми для забезпечення виконання рішень суду. Ця програма потребує додаткових коштів та до вступу в дію Закону має бути затверджена в державному бюджеті України на 2013 рік. Зараз неможливо визначити який буде її розмір, однак очевидно, що в разі відсутності коштів або повного використання суми, передбаченої державним бюджетом, цей Закон не буде діяти.
Можливо також скорочення витрат на цю державну програму протягом року, оскільки видатки на неї не віднесені до захищених статей бюджету (ст. 55 Бюджетного кодексу).
Отже, після використання грошових коштів програми забезпечення виконання рішень суду, процедура стягнення заборгованості буде проходити в тому ж порядку, що й зараз – тобто після надходження коштів з бюджету.
По-друге, на відміну від існуючого порядку (коли подається тільки виконавчий лист), стягувачу потрібно буде подавати також додаткові «документи та відомості згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України». На сьогодні такий перелік не затверджений.
Залежно від кількості та характеру тих документів, що буде потрібно додатково подавати, це може зробити неможливим виконання рішення суду для певних категорій стягувачів, яким складно отримати всі документи (пенсіонери; особи, що проживають у віддаленій місцевості), що матиме як наслідок зменшення кількості виконаних рішень та витрат бюджету.
Окрім цього, згідно ст. 124 Конституції України судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України, однак норма Закону ставить виконання рішень суду в залежність від дотримання стягувачем умов, встановлених нормативним актом Кабінету Міністрів України.
По-третє, Законом передбачено обов’язок державних підприємств, які визнано боржниками за рішенням суду, проводити розрахунки виключно з рахунків Державної казначейської служби України. На сьогодні багато державних підприємств співпрацюють с банківськими установами для здійснення розрахунків.
Запровадження такої норми неодмінно збільшить навантаження на Державну казначейську службу, може призвести до порушення фінансової дисципліни на перехідному етапі (в т.ч. порушення строків виплати заробітної плати працівникам державного підприємства, які отримують її безготівковим шляхом на платіжну картку), та дозволить державному казначейству здійснювати повний контроль за фінансовими потоками державних підприємств – боржників.
По-четверте, запровадження Законом компенсації за несвоєчасну сплату є позитивною нормою, забезпеченою гарантувати оперативність виплат. Однак оскільки фінансування виплати компенсації здійснюється за тією ж програмою, що й виплата за судовими рішеннями, очевидно, якщо не виплачується заборгованість за рішенням суду в зв’язку з відсутністю коштів, компенсація також не буде виплачуватись.
Припускаю, що виплата заборгованості за рішеннями суду матиме пріоритет, а тому сплата компенсацій буде здійснюватись тільки після повного погашення Державною казначейською службою заборгованості за всіма поданими судовими рішеннями та в разі наявності коштів за відповідною бюджетною програмою.
По-п’яте, згідно ст. 7 Закону якщо рішення суду про зобов’язання вчинити певні дії щодо майна не виконано протягом двох місяців, встановлено обов’язок державного виконавця звернутись до суду із заявою про зміну способу і порядку виконання рішення. Зазначена норма діє незалежно від причин невиконання рішення суду.
Однак оскільки зобов’язання вчинити певні дії щодо майна (повернути у володіння, передати користування, тощо) становлять саму суть рішення суду немайнового характеру, зміна способу і порядку виконання рішення суду робить фактично неможливим реалізацію тих позовних вимог, з якими позивач звертався до суду і які було задоволено (наприклад, зобов’язання укласти договір оренди). Це порушує принцип обов’язковості рішень суду, встановлений ст. 124 Конституції України.
Тому вбачається можливим зловживання цією нормою державними органами та підприємствами шляхом відмови від виконання рішення суду нематеріального характеру або виконання такого рішення після отримання «грошової подяки» посадовою особою державного органу.
По-шосте, встановлена Законом необхідність проведення службового розслідування після виконання рішення суду про стягнення коштів щодо службових осіб державного органу або підприємства, направлена на недопущення в майбутньому утворення заборгованості державного органу та стягнення її в судовому порядку. Якщо дії посадової особи призвели до утворення збитків, держава звертається до таких осіб з цивільним позовом про відшкодування збитків в порядку регресу.
Однак проведення службових перевірок може бути недоречним та потребувати надмірних витрат часу та ресурсів (наприклад при масовій несплаті соціальних виплат через брак коштів), перешкоджати нормальній роботі державного органу (діяльність державного органу буде направлена на надання інформації для перевірки, а не виконання безпосередніх функцій), або може бути використане для погіршення репутації посадової особи (наприклад, звинувачення посадової особи державного підприємства з метою її заміщення та рейдерського захоплення підприємства шляхом зміни керівництва).

Отже, прийнятий Закон формально встановлює гарантії виконання рішень суду, в яких боржниками є державні органи, підприємства або юридичні особи, примусова реалізація майна яких заборонена. Проте фактично виконання цього закону залежить від розміру державної цільової програми в бюджеті України, її фінансування та від прийняття Кабінетом Міністрів України нормативних актів на виконання цього Закону.
Зараз неможливо визначити які наслідки матиме впровадження цього Закону для стягувачів в Україні, більшість з яких є соціально незахищеними верствами населення, однак вже зараз виникає багато запитань щодо конкретної реалізації запропонованих нововведень.

(с) Олефир Валерий
Опубликовано - Закон и Бизнес № 29

Комментариев нет:

Отправить комментарий